Перейти до основного вмісту

Про мову відверто

Англійська мова не належить Великій Британії, але Росія обожнює «захищати» російськомовних. Проте цей матеріал не про варварів. Тимур Андрієвський хоче проаналізувати наше мовне питання

Поки Рада розглядає новий законопроект про мову, в суспільстві та ЗМІ спалахують нові бурхливі обговорення, а з-за кордону звучить традиційне «не на часі» від пані Дуні Міятович з ОБСЄ, яка фактично лобіює російську парадигму в Україні.

Мовний законопроект поки обговорювати немає сенсу, бо занадто багато спекуляцій пов’язано з цією, як не дивно, доволі зрозумілою, банальною та очевидною ситуацією. Але такі вже наші політичні реалії — постколоніальної держави з великими травмами минулого.

Я б хотів порушити інше питання і навіть спонукаю читачів до певного зворотного зв’язку та обговорення. Доволі часто, майже в будь-якій сфері, і в тому числі тут, на ПіМ, ми можемо зустріти цікавих людей, які під будь-яким матеріалом російською мовою пишуть щось на кшталт «чому не державною?», «чому ворожою мовою?» тощо. Особливо дивно читати це тоді, коли матеріал куди більш проукраїнський, ніж сам автор гнівного коменту.

Отже, ми маємо ситуацію, коли є доволі істотний прошарок людей, які безапеляційно розглядають російську мову та її використання в Україні проявом чи то зради, чи то нелояльності до України, чи загрозою існуванню держави.

Чи можна з цим погодитись? І так, і ні.

Мова — не загроза

Моя позиція полягає в тому, що мова сама по собі не може бути загрозою комусь. Це доволі печерна позиція — вважати того, хто відрізняється від тебе (в тому числі і за мовною ознакою) ворогом. І так, це перший крок до нездорового шовінізму.

Мова сама по собі — це комунікативний засіб, завдяки якому ви отримуєте і передаєте інформацію. А все, що нас оточує — і є інформація.

Страшна не мова, а інформація, яка цією мовою передається. Загрозу становить не мова, а люди, які поширюють ті чи інші наративи. Небезпека не в мові як такій, а в тих цінностях, які сповідує мовний носій.

Наведу особистий приклад. Мій батько – українець, а мати – таджичка. Дитинство в пострадянському Харкові було цікавим: моя родина – це містяни в третьому поколінні, а тому в селі родичів не було. Місто, на жаль, російськомовне. Вперше українську я почув лише у першому класі. Але на питання, яку мову вважаю рідною, я завжди відповідаю, що українську, бо мене виховали в повазі до держави і до себе.

До речі. Молодість батьків пройшла у Москві, де вони зустрілися й одружилися. Мати, завдяки «прекрасній» радянській мовній політиці, майже не пам’ятає своєї рідної таджицької мови, і їй дуже важно спілкуватися на ній з родичами. Але, на відміну від багатьох «паразитів», яким чомусь не вистачає років незалежності вивчити мову держави, в якій вони живуть, українську вивчила. Це сталося після Помаранчевого майдану. Звісно, вона іноді соромиться нею розмовляти, бо з’являється жахливий російський акцент, але коли до неї звертаються українською, вона теж переходить на українську — з поваги до співрозмовника та своєї держави.

А тепер дивіться, що відбувається зараз. Батьки — порохоботи, цим все сказано. Мати працює в одній із міських лікарень. Найбільша вата в лікарні (і це я не про медичну вату) — найменш кваліфікований персонал, які здебільшого живуть в області. Вгадайте, якою мовою вони розмовляють? Так, або українською, або суржиком.

Це один із багатьох прикладів, що підтверджує правило, що мова сама по собі — не загроза. Варварські цінності «русского мира» або російську дезінформацію можна поширювати будь-якою мовою. Пам’ятаєте всілякі групи в ВК та ФБ а-ля «Ми — патріоти України», які розповідали про Майдан 14/409-біс, та які прямо керувалися з Росії? Там інформація поширювалась українською.

Або ж як працює РашаТудей? Вони поширюють російську дезінформацію і англійською, і іншими мовами.

Ну а традиційно про наших воїнів на фронті, які розмовляють російською, не буду навіть казати – хіба ж вони загроза? Ні.

А що ж тоді загроза?

Російську пропаганду і цінності «русского мира» можна поширювати будь-якою мовою. Ганні Герман, яка народилася у Львівській області, вільне володіння і використання в побуті української мови не завадило працювати в львівських газетах «Ленінська молодь» або «Ленінська зоря». Так само її це не вберегло від того, щоб стати соратницею і радницею Віктора Януковича — тепер уже зрадника України де-юре.

І прикладів можна наводити багато. Парадокс полягає от у чому. Дійсно, регіони України, де російська мова переважає, більш схильні до рецепції російських наративів, до рефлексії на радянське минуле й більше сповідують радянсько-російські цінності. Завдяки радянській мовній і національній політиці наші громадяни, вже живучи в незалежній Україні, свідомо чи ні не прийняли Україну як свою реальність. Політична нація не відбулась у далекому 1991 році. Населення — так. Громадяни — ні.

Радянській людині російська мова була зручніше. По-перше, це звично, і навіщо щось змінювати, вважають вони. По-друге, усі культурні зв’язки з минулим прив’язані безпосередньо до російської мови — ось тут старі пісні про головне, тут Аншлаг та інші Петросяни, а тут Кобзон. Ну і по-третє, іншої мови вони просто могли і не знати. І що головне — люди майже не подорожували. Їхнім орієнтиром була колишня метрополія — Росія, а не та ж Європа. Внутрішній туризм був низьким, а тому легко було нав’язати людям ідею, що на Заході злі бандерівці, а на Сході — брутальні шахтарі.

Маючи таке підґрунтя, гріх було ним не скористатися «встающєйскалєн» бензоколонці. За давньою імперською традицією, мовна карта стає знов актуальною — бо це найшвидший, найпростіший і найдоступніший шлях поширення власних цінностей, ідей, наративів, культури і, врешті-решт, пропаганди. І попит був, і умови відповідні. Російські канали працюють. Російській культурний продукт повністю домінує над українським, паралельно з тим усі спроби створити щось власне зазнають цілеспрямованої критики та осміху з метою зменшення і без того малої значущості.

І маючи під боком таку явну і неприховану загрозу, українська влада два десятки років майже нічого не робила. Чому? Бо так теж було простіше. Бо здебільшого усі вони — радянські люди, які теж виховувалися у інших культурно-ціннісних умовах, бо навіщо чіпати таке питання і ображати виборця напередодні свого чергового переобрання. А ще стало «краще», коли вже при владі були відверті посіпаки гремлінів з Кремля, які стали використовувати мовне питання як карт-бланш для мобілізації виборця і розпалу взаємної ненависті. Використали тоді всіх. І прибічники української мови теж не помітили, як стали жертвами і маріонетками. Бо прикриваючись мовними скандалами, відволікаючись лише на мовну боротьбу, усі прогледіли найстрашніше.

Ось така безглузда безвідповідальність.

Але чи врятувала би Україну тотальна українізація ще в 90-х? Ні. Вона б полегшила нинішнє становище й утримала від багатьох мовних спекуляцій, але, боюсь, що війни ми б не уникнули. Бо російська пропаганда може працювати з українською мовою і україномовною аудиторією. Зі своїми експертами і пропагандистами, що заточені під нову цільову аудиторію. Це було б для росіян значно дорожче і довше, але не стало би перепоною. Бо люди все ще ментально близькі до росіян. Бо вийшли усі з однієї тюрми народів, з одними цінностями і однією культурою. І надто вже багато дотичних. І ось цьому треба покласти край.

Вже багато написано, тому перейдемо до тезових висновків, щоб уникнути спекуляцій.

  1. В державі Україна повинна бути виключно одна єдина державна мова – українська. Вона повинна імперативно застосовуватись в усіх публічних сферах, бо мова – це атрибут держави. В цьому контексті я дотепер не можу зрозуміти, чому міністр внутрішніх справ не може стільки років вивчити мову держави, від імені якої його силові структури застосовують примус і повинні бути символом законності.
  2. Українську мову потрібно захищати на всіх можливих рівнях. Осіб, які умисно публічно принижують значення української мови (о, а таких багато. Моя мати може багато розказати про пацієнтів, які істерично клянуть українську мову, бо лікарняний треба заповнювати на ній), клянуть її, називають «тєлячьєй», «нєдоязиком» — повинні нести відповідальність. Штраф, громадські роботи і обов’язкові курси державної мови.
  3. Сьогодні держава здійснює максимально можливі заходи зі стимуляції розвитку української мови. Квоти на радіо та телебаченні є і повинні розширюватися з роками. Новий закон про мову повинен бути прийнятий. Про використання державної мови в початковій, середній та вищій освіті навіть казати не буду — і так зрозуміло.
  4. Російська мова належить Російській Федерації рівно настільки, наскільки англійська Великій Британії. Але різниця полягає в тому, що одні – цивілізовані люди, а інші – варвари. І тому британці не використовують мовну карту і не йдуть захищати англомовних громадян у Індії, а Росія буде маніпулювати цим і буде поширювати свої загрози.
    Відповідно:
  5. Пропаганду можна поширювати будь-якою мовою. Україна повинна боротися не з використанням російської мови як такої (цього і не відбувається, але окремі недалекоглядні люди до цього закликають). Треба вибудувати інформаційну та культурну безпеку. Український культурний продукт повинен мати певні преференції. Я вітаю створення Українського культурного фонду — надзвичайно важливої інституції. Я підтримую заборону російських гастролерів і чорні списки — так, я нетолерантний у цьому питанні. Мені однаково, що Макарєвич, що Григорій Лєпс: я їх бачити не хочу. Першого — поки війна не скінчиться, а другого — ніколи. Також надзвичайно важливо, щоб український продукт був на YouTube, адже саме там тепер формуються культурні і ціннісні зв’язки для молоді і поки що не на нашу користь.
  6. Російськомовні громадяни бувають різні:
  • ті, хто спілкується російською мовою і українською мовами в рівній мірі, не ставляться агресивно до української мови і спокійно співіснують.
  • ті, хто спілкуються російською і не спілкуються українською, але розуміють і приймають її, а також не ставляться агресивно до української мови.
  • ті, хто за певних життєвих обставин отримали стимул до повного переходу на українську в житті (власне, вони вже і не є російськомовними).

Але треба визнати і прийняти те, що:

  • ті російськомовні громадяни, які відверто ворожі до української мови і не вивчили її за всі ці роки — вже її не вивчать. Ну, більшість з них і російською погано володіють. Ви ж пам’ятаєте мемасики про «ДоМбас»?
  • є такі, кому байдуже, «не на часі», «долар бачили» тощо.

З ними що робити? Сегрегація, примус? Звісно, це не працюватиме, а лише посилюватиме розкол і ненависть. Посилюючи тиск, потенційні вороги лишатимуться ще довго і продовжуватимуть радикалізуватися. Тому потрібно визнати, що російська мова — це єдиний можливий комунікативний засіб з цими людьми. Адже тільки російською мовою ви зможете до них хоч трішечки достукатися. Саме тому, до речі, більшість моїх матеріалів на ПіМ я пишу російською. І ось тут ми повертаємося до питання інформаційної і культурної безпеки — коло замкнулося.

Приємно одне. Сучасна молодь — уже не радянські люди, і мовне питання для них вже не є таким болісним. Я, на жаль, не знаю ідеальних стимулів, які б легко спонукали людей повністю переходити на іншу мову, окрім як занурення у повністю іншомовне середовище. Саме тому, в оточуючому нас інфопросторі потрібно зробити так, щоб українська домінувала. Як багато з вас використовують українську мову у своїх гаджетах? Попри те, що в моєму побуті переважає російська, я намагаюся зробити так, щоб софт на комп’ютері, мій яблучний телефон, мої налаштування сторінки в Фейсбук були українською.

І не забувати про англійську та інші мови. Чим більше мов людина знає, тим менше в неї буде прив’язок до «русского мира».

Для чого я все це писав.

Мовний закон, попри усі затягування тисячами технічних правок або завивання усіляких ОБСЄшних Дунь, буде ухвалено. І ним знову спекулюватимуть проросійські посіпаки. Так само, як при ухваленні закону Колесніченка-Ківалова, або як 5 років тому, коли російська пропаганда лякала людей на Сході тим, що російську заборонили та будуть за неї вбивати. Так-так. Нам тоді дзвонили родичі з Донбасу і повторювали такий смішний ідіотизм.

Тому я закликаю усіх палких захисників української мови не куплятися на провокації і не піднімати градус. Наші російськомовні співгромадяни повинні зрозуміти, що персонально для їх побуту нічого не зміниться, що ніякий мовний інспектор не вб’є за неправильно вимовлене слово «паляниця» і що основні «гарячі новини і скандали» — це не більш ніж такий самий фейк, як і «розписки на секс». А там вони і не звернуть увагу, що української в їх телевізорі стало якось більше, і що ця мова не така вже й незрозуміла. А раптом настане день, коли їх мозок вже не відрізнятиме, де українська, а де російська.

Украину можно любить на любом языке, но никогда не стоит забывать и забивать на то, що, в першу чергу, це Україна.

Рубрика «Гринлайт» наповнюється матеріалами позаштатних авторів. Редакція може не поділяти думку автора.
''отсканируй
и помоги редакции