Перейти к основному содержанию

Націоналізм і економічна політика

Все не так з економічним націоналізмом в Україні. Частина 1: теоретична база
""

Примітка редакції. Не поділяючи погляди автора ідеологічно, редакція рада розмістити цей текст в трьох частинах.

Чому?

Бо сучасний український націоналізм, як би хто до нього не ставився, присутній і буде присутній в українському політичному дискурсі. Але ті націоналістичні сили, що ми маємо зараз, чи то просто ігнорують економічну складову програми, чи вміщують у ній сумнівні кальки з середини минулого сторіччя, чи взагалі роблять «лівий ухил», зливаючись із соціалістами у намаганні «отнять и поделить». Тож нам цікава думка автора на те, як може виглядати економічний націоналізм без цих ухилів.

Якщо подивитись на проблематику дискусій навкруги і всередині українського націоналізму за останні десятиріччя, то ви там побачите державотворення, культуру, мову, безпеку, але майже зовсім не побачите економіки. Можливо, марш націоналістів 3 квітня 2018 року під гаслом «За українське майбутнє без олігархів», який вимагав зміни економічної політики, стане переломною подією у формуванні порядку денного українського націоналізму. Можливо, це ознака розуміння того, що саме економічна база панівного класу дає йому можливість зберігати політичну владу і проводити політику, спрямовану на його власне збагачення, а не на національний розвиток. Але у програмному Маніфесті українського націоналізму, підписаному рік тому трьома націоналістичними партіями і підтриманому іншими організаціями, про економіку написано дуже мало — лише 5 пунктів, і ті дуже показові.

У першому з них пропонується «повернути в державну власність надра, стратегічні об'єкти та підприємства, незаконно приватизовані після 1991 р., ліквідувати приватні монополії, припинити виведення капіталів в офшори», а в останньому з них «заборонити торгівлю стратегічним ресурсом України — землею сільськогосподарського призначення». Тобто тут бачимо заклик економічно повернутися в радянське минуле, проти якого ідеологічно бореться український націоналізм. Про подолання економічної бази олігархату — зрощення капіталу з владою — взагалі не йдеться.

Ще два економічні пункти — підтримка малого і середнього бізнесу та забезпечення енергетичної незалежності — ми бачимо в програмах геть усіх політичних партій України, до цих гасел вже звикли, як до заклику мити руки перед обідом. Нарешті останній пункт — «Забезпечити трудові права українців і створити умови для дієвого профспілкового руху» — чисто соціалістичне гасло.

Ви бачите, що економічна політика українського націоналізму — це або радянські соціалістичні гасла, або загальновизнані аксіоми. Тобто ніякої своєї економічної політики в Маніфесті немає. Якщо політична партія, тим більше широка коаліція політичних сил прагне влади, а це природна мета політичної боротьби, то вона не може не мати економічної політики, бо суспільство без економіки існувати не може. Але якщо власна економічна політика фактично відсутня, то виникає два варіанти пояснення: або прагнення до влади у партії немає, є лише балачки та опозиційні гасла, або партія вважає, що економічну політику за неї розроблятиме та втілюватиме хтось інший.

Можна сказати, що Маніфест — то декларативний політичний документ, а економічну політику треба викладати у Програмі партії. Але я вже писав про економічну частину програми «Національного корпусу», яка викладає політику, названу економічним націоналізмом. Я не буду повторювати написане, тільки висновок — у програмі велика кількість загальних гасел без механізму їх реалізації, пропоновані заходи суперечать один одному, очікуваним результатом буде не зростання, а економічна криза.

Націоналізм зараз є єдиним партійно організованим ідеологічним рухом в Україні, чим націоналістичні партії принципово відрізняються від типових українських політичних партій, що є гібридами бізнес-проектів із «фан-клубами» Порошенка, Ляшка, Тимошенко (донедавна в держреєстрі була навіть партія з феєричною назвою «За Кернеса!») В Україні зареєстровано біля 400 партій, більшість — для продажу або іншого бізнесового використання. Є партії, що продавались уже по 2-3 рази (наприклад, партія «Блок Петра Порошенка» була створена в 2000 році в Донецьку під назвою «Всеукраїнська партія миру та єдності», а з 2013 року перетворилася на партію «НАСТУП», поки не перейшла в 2014-му до нинішнього власника). Дотепер виборець купувався за гроші (на політичну рекламу або прямий підкуп). Все ж таки є імовірність, що рано чи пізно народ почне розуміти, що політичні партії повинні мати соціальну та ідеологічну основу, а не лише гроші, прізвище лідера і гучну назву.

У такому випадку націоналісти мають шанс приходу до влади, особливо високим цей шанс буде у разі розповсюдження громадянського націоналізму, а не лише етнічного, який в українських реаліях так і не зміг здобути масової підтримки (ми вже можемо бачити цю тенденцію, коли поруч з суто етнічним націоналізмом «Свободи» виникає «Національний корпус», в якому вже є значна, якщо не домінуюча, складова громадянського націоналізму). Мені здається, що настав час для грунтовного аналізу економічної політики націоналізму, або ж, як ще кажуть, економічного націоналізму.

Це тим більш актуально тому, що останнім часом гасло економічного націоналізму (або економічного патріотизму, що є синонімом) набуває популярності далеко за межами націоналістичних партій. Український союз промисловців і підприємців, який навіть запідозрити в націоналізмі не можливо, свій останній програмний документ назвав «Платформа економічного патріотизму». Про економічний націоналізм можна почути і від колишніх «регіоналів» і від «радикалів Ляшка». Зрозуміло, що всі ці люди вкладають різний зміст у поняття економічного націоналізму, тому почнемо з визначення понять.

Політика економічно націоналізму, що розуміється як політика держави, спрямована на захист національного виробника і взагалі національного бізнесу від міжнародної конкуренції з метою їх розвитку, має давню історію. Приміром, економічна політика Великої Британії в ХVII-XVIII сторіччях була саме такою, тільки після завершення індустріалізації вона змінилася на політику вільної торгівлі. Головним інструментом британської економічної політики того часу були високі імпортні мита, що сягали 30% і вище. Наприкінці XIXсторіччя ставки ввізного мита в Британії впали до нуля, водночас у США вони були 40% і більше, бо для США захист національного виробника був ще нагальною потребою, а британські компанії були таки сильні, що не потребували ніяких захисних заходів від держави.

Зараз, у ХХІ сторіччі, такі заходи економічного націоналізму мають, головним чином, історичний інтерес, бо економічна ситуація змінилася кардинально. Майже всі країни світу є членами СОТ, у світі виникла велика кількість зон вільної торгівлі та митних союзів. Все це потребує інших заходів економічної політики, складніших за встановлення заборонних тарифів на імпорт. Зараз використовуються такі інструменти, як квотування, націоналізація, обмеження на рух капіталу, валютне регулювання тощо. Тобто хоча загальна спрямованість економічного націоналізму незмінна, його конкретні завдання, методи та інструменти мають бути різними залежно від часу і місця. Саме вибір і застосування цих методів та інструментів і є суттю формування й реалізації економічної політики.

Доктрини економічного націоналізму

Всі методи економічної політики, застосовувані з метою державної підтримки національної економіки, можна розглядати як методи протекціонізму, меркантилізму (нео-меркантилізму), імпортозаміщення.

Політика протекціонізму реалізується, перш за все, через обмеження імпорту шляхом високого ввізного мита та шляхом квотування. Високі імпортні мита застосовують до товарів, які конкурують з товарами місцевого виробництва, тому захищають виробників, але діють проти інтересів споживачів, примушуючи їх купувати товари гіршої якості та дорожчі. Якщо високі імпортні тарифи тримаються дуже довго, то можуть нашкодити і виробникам, бо консервують їхню відсталість. У нинішніх умовах імпортні мита часто встановлюють не напряму, а через антидемпінгове законодавство. Імпортні квоти у принципі мають ефект, аналогічний імпортному миту, але мито дає доход до бюджету. Щоб забезпечити наповнення бюджету при квотуванні, можна застосовувати аукціонний продаж квот.

У сучасних умовах імпортні мита та квоти поступаються місцем адміністративним інструментам: технічним стандартам, екологічним нормам, сертифікатам безпечності. Для наших виробників саме такі перепони є найскладнішими для виходу на ринки західних країн.

Засобом підтримки національного виробництва можуть бути також експортні мита та квоти, якщо їх встановлюють на сировину для місцевої промисловості. Зразком успішної економічної політики можна вважати експортне мито на насіння олійних культур, запроваджене 1999 року в Україні, що дало змогу Україні стати одним зі світових лідерів із виробництва й експорту рослинної олії.

Протекціонізм може бути реалізований через субсидії у формі прямих виплат або здешевлення кредиту. Субсидії можуть надаватись місцевим виробникам для допомоги у боротьбі з імпортними товарами, а також місцевим експортерам для збільшення експорту та валютних надходжень (успішним прикладом політики експортних субсидій є Південна Корея).

Ще одним методом протекціонізму є заниження обмінного курсу місцевої валюти, що призводить до зростання ціни імпортних товарів. Це діє як імпортне мито, але застосоване не до окремих груп товарів, а взагалі до всього імпорту. Зворотною стороною такого методу протекціонізму може бути висока інфляція. Найвідомішим сучасним варіантом такої політики є занижений курс китайського юаня в останні десятиріччя.

Держава може підтримати місцевого виробника шляхом надання йому преференцій у державних закупівлях. Відомий приклад такої політики — Закон США «Купуй американське» (Buy American Act), ухвалений 1933 року.

Домінуюча нині ліберальна економічна ідеологія, безумовно, засуджує протекціонізм, але якщо звернутися до економічної практики, однозначність зникає. У літературі можна знайти купу прикладів позитивного і негативного впливу протекціонізму на економічний розвиток. Якщо якось підсумувати ці приклади, то можна стверджувати, що для розвинутих економік протекціонізм шкідливий, для економік, які намагаються догнати розвинуті економіки, протекціонізм корисний. Найвідомішим прикладом протекціонізму для економіки, що наздоганяє лідерів, є економічна політика США, починаюча з Джорджа Вашингтона і Олександра Гамільтона. Необхідність і корисність протекціонізму  для національної економіки на початковому етапі розвитку показана у відомій книжці Еріка Райнерта «Як багаті країни збагатіли… і чому бідні країни лишаються бідними», в якій охоплені кілька століть історії економічної політики. Хоча в сучасному світі домінує прагнення до вільної торгівлі, у Світовій організації торгівлі вже близько 160 країн, але протекціоністська політика залишається навіть у розвинених країнах, наприклад, аграрна політика у ЄС, а нинішній президент США Дональд Трамп є показовим прихильником протекціонізму. Тим часом, значна кількість провалів протекціоністської політики свідчить, що ця політика є складним набором інструментів, використання яких має бути ретельно узгоджене з місцем, часом і способом застосування.

Ідеологія та практика меркантилізму належить європейській історії XVI-XVIII сторіч, її метою була максимізація зовнішньою торгівлі для якнайбільшого накопичення срібла і золота. Ясно, що все це в далекому минулому, зараз ця ідеологія відродилася в формі нео-меркантилізму, характерного для багатьох країн третього світу, які досягли високих темпів економічного зростання.

Методами нео-меркантилізму є: стимулювання експорту, зменшення імпорту, контроль за рухом капіталу, валютне регулювання. Мета — створення постійного позитивного сальдо зовнішніх економічних відносин і накопичення резервів іноземної валюти, головною з яких є долар США, а також японська єна та євро (формою валютних резервів зараз можуть бути також інші інструменти, наприклад, облігації казначейства США, золото, спеціальні права запозичення МВФ тощо). Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Китай (особливо успішний приклад, зараз валютні резерви Китаю перевищують 3 трильйони доларів) та інші країни використовували ці методи. Валютні резерви дозволяють країні забезпечити макроекономічну стабільність, без якої взагалі неможливі високі рівні інвестування та економічного зростання.

Імпортозаміщення — це найбільш суперечлива доктрина економічного націоналізму. Хоча сам термін виник у ХХ сторіччі, але політика заміщення імпорту власним виробництвом обгрунтовується ще у Фрідріха Ліста та Олександра Гамільтона як логічний наслідок меркантилізму. Особливої популярності ця політика набула у країнах Латинської Америки в 1930-80-х роках. Вона включала субсидії та інші преференції місцевим виробникам товарів, що імпортуються, протекціоністські імпортні тарифи, завищений курс національної валюти для здешевлення імпорту обладнання.

Головна проблема імпортозаміщення — це обсяг внутрішнього ринку. Для кожного виробництва є мінімальний розмір, в якому воно є ефективним. Товари широкого вжитку можна було ефективно виробляти в таких країнах, як Бразилія, Аргентина, Мексика, певною мірою Чилі. Але внутрішній ринок Еквадору, Гондурасу та подібних країн не дозволяв цього. А для виробництва продукції, наприклад, важкого машинобудування навіть ринок Бразилії є замалим. Країни Латинської Америки намагалися подолати такі обмеження, створивши ALALC — Асоціацію вільної торгівлі Латинської Америки. Але загальний вирок цій політиці все одно був негативним: здебільшого політика імпортозаміщення зазнала краху.

Головна особливість сучасної економічної ситуації, з якою не може не рахуватися економічний націоналізм, — це глобалізація, яка реально почалася у 1970-х роках з ліквідації перепон для вільного руху капіталу між державами. Глобалізація характерна створенням глобальних ринків та розповсюдженням транснаціональних корпорацій. З першого погляду, глобалізація суперечить економічному націоналізму, бо має тенденцію проникнення іноземного капіталу в національну економіку і конкуренції з національним капіталом, значно слабшим за транснаціональний капітал. Але практика країн, що швидко економічно зростають в останні десятиріччя, показує, що іноземний капітал і глобалізацію можна використати для прискорення національного економічного розвитку. Одним зі зразків такого зростання є сучасна Малайзія, яка з відсталої аграрної країни стала світовим лідером мікроелектроніки. На цьому прикладі можна побачити, що без використання можливостей глобальних ринків сучасний економічний націоналізм не зможе досягти своєї мети — національного економічного розвитку.

Економічна політика в умовах глобалізації вимагає адекватних методів і знань, наприклад, у питаннях залучення іноземних інвестицій: вони можуть бути двигуном технологічного розвитку (наприклад, прямі інвестиції в основний капітал), або ж загрозою для економічної стабільності (наприклад, спекулятивні інвестиції в боргові цінні папери). Експортна спрямованість економіки, як правило, є позитивним фактором розвитку, але за її величезної долі в економіці (приклад — Таїланд) негативно впливає на внутрішній ринок і стабільність економіки. Тобто глобалізація економіки не скасовує економічного націоналізму, а потребує більш складної й фахової економічної політики.

''отсканируй
и помоги редакции

'''