Перейти к основному содержанию

Хто зможе? 

«Спадкоємці» Кучми як пряма загроза економічному зростанню України. У кого вийде?

Наростаюче відставання економічного розвитку України не тільки від європейських держав, а й узагалі від середнього світового рівня стало загрозою для виживання країни. Усвідомлення цього скорботного факту вже доходить не лише до професійних економістів, а й до деяких українських політиків.

Джерело: Світовий банк

Останнім часом бачу чимало публікацій у пресі та інтернеті на тему «Хто винен і що робити?», і радує значна кількість досить реалістичних пропозицій, хоча цілісної стратегії поки що нема. Проте в жодній із публікацій я не бачив відповіді на ще одне питання: хто зможе?

Зараз зрозуміло тільки одне — нинішня правляча верхівка, яка сформувалася за президентства Кучми (назвемо їх усіх укупі кучманоїдами, незалежно від того, при владі вони зараз чи в опозиції), не здатна змінити напрям руху країни, який відображений на наведеній діаграмі, за їхньої влади рух на дно світової економіки не зміниться. Звідки така впевненість? За 25 років при владі кучманоїди мали багато шансів, найкращий із яких був в умовах надзвичайно сприятливої ситуації на світових ринках із 2002-го по 2007-й, але жодного разу не спромоглися розробити та втілити політику випереджаючого економічного зростання. 25 років — цілком достатній строк, щоб продемонструвати повну політичну нездатність.

Політичний кучманоїд — це створіння короткозоре і жадібне, налаштоване виключно на своє особисте збагачення і збагачення наближених родичів та приятелів. Кучманоїди здатні створити тільки клептократію, але клептократія ніколи у світовій історії не була здатна до політики національного розвитку, навпаки — політика клептократії суперечить цілям національного розвитку, що ми й бачимо на прикладі сучасної України.

Тому перша умова економічного зростання України — відсторонення кучманоїдів від влади, а ще ліпше — від політичної діяльності взагалі, бо вони зараз повністю домінують у політичному житті України. Погляньте на склад Верховної Ради: «Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Батьківщина», «Опозиційний блок», «Відродження», «Воля народу», радикали Ляшка, більшість позафракційних — усі вони (за незначним винятком деяких добробатівців і громадських діячів, які не впливають на загальну ситуацію) є суцільною лавою кучманоїдів. Погляд на виконавчу владу від Президента (який реально, всупереч Конституції, є її керівником) до голів районних адміністрацій засмутить вас іще більше (не можна сказати краще від Алли Квач, міського голови Заліщиків, яка назвала БПП суцільною шваллю). Тому в нинішньому політичному бомонді шукати політичні сили, спроможні на економічну політику розвитку — справа безнадійна, хоча окремі притомні персони знайти можна.

Робимо перший висновок: економічний розвиток України вимагає приходу до влади інших, ніж нинішні, політичних сил. Звідси питання: а якими ж мають бути ці політичні організації та їхні лідери?

Не будемо говорити гаслами — патріотичні, порядні, професійні. Це ідеальна картина. Звернімося до історії. Зараз є вже непоодинокі приклади реальних економічних див, коли бідні країни за одне-два покоління швидкого розвитку не тільки долали бідність, а й ставали високо розвинутими. Я навіть написав цикл статей про певних лідерів таких країн (цикл на ПіМ мав назву «Творці економічних див»), які часто-густо були дуже далекі від ідеальних персонажів. Але зараз хотів би говорити не про лідерів, а про організаційні сили, які втілювали в життя волю цих творців економічних див:

  • у Чан Кайші це була партія «Гоміньдан»,
  • у Пак Чон Хі, Сухарто та у Према Тинсуланона — це армія,
  • у Лі Куан Ю — Партія народної дії,
  • у Махатхіра Мохамада — Об’єднана малайська національна організація,
  • у Серетсе Кхама — Демократична партія,
  • у Жуселіну Кубічека — Соціал-демократична партія (але значна частина періоду економічного зростання в Бразилії припадає на часи військової диктатури),
  • у Домініка Мінтоффа — Лейбористська партія,
  • у Ден Сяопіна — Комуністична партія.

Про що свідчить цей десяток прикладів?

  1. Швидке економічне зростання можливе за цілком відмінних форм правління — від військової диктатури до демократії. Ідеологічно влада може бути дуже різноманітна — від націоналістів до соціал-демократів та комуністів. Однак у більшості наведених прикладів — саме авторитарне правління, і це не маніпулятивна підтасовка, а життєвий факт: прорив із бідності вдавався в більшості випадків країнам з авторитарним режимом (демократизація була вже наслідком, а не передумовою економічного зростання).
  2. Усі наведені приклади схожі не типом режиму чи ідеологією, а відданістю правлячої політичної еліти одній меті — національному розвитку, передусім економічному. При цьому всім країнам удалося зберегти цю відданість національному розвитку впродовж десятиліть, і не тільки у випадках, коли весь цей час одна та й сама партія була при владі, як у Малайзії або Китаї.
  3. Політична влада користувалася довірою більшості народу, навіть якщо це була не виборна влада, а військова диктатура. Корейського генерала Пак Чон Хі після вчиненого ним військового перевороту підтримувало ¾ населення, бо він скинув наскрізь корумпований режим Лі Син Мана, і хоча й був жорстоким диктатором, але був чесною людиною, відданою інтересам корейського народу.
  4. Усім цим країнам політична влада змогла створити якісний професійний апарат державного управління. Навіть корумпованість чиновників, як у Таїланді, або крайня нестача власних кваліфікованих спеціалістів, як у Ботсвані, не завадили цьому. Наприклад, у Верховному суді Ботсвани тридцять років після здобуття незалежності всі судді були іноземцями, бо місцевих правників необхідної кваліфікації просто не було.

Може здатися, що наведений десяток прикладів не репрезентативний. Хочу послатися на значно ширше дослідження, про яке можна дізнатися із книжки «Передові країни» Ручіра Шарми. Він формулює так званий «принцип 50:50», суть якого в тому, що для економічного зростання нових економік політичний устрій не має значення, шанс сталого розвитку на рівні понад 5% річних для демократичних і авторитарних режимів приблизно 50:50. Шарма посилається як на базу даних ЦРУ, так і на спеціальні дослідження політолога Адама Пшеворського, визнаного авторитета із цієї проблеми. Шарма пише: «Широко побутує думка, що політична система має значення для економічного успіху. Почати з того, що американські політики глибоко переконані в тому, що демократія і капіталізм не тільки вищі за інші політичні й економічні системи, а що вони йдуть, по суті, невіддільні одне від одного. Однак більшість економістів дотримуються протилежного погляду — що добре організовані авторитарні системи з більшою ймовірністю приводять до швидкого економічного зростання, особливо на ранніх етапах розвитку».

Зважаючи на характеристики, притаманні політичним режимам, які досягли значних результатів економічного розвитку бідних країн, подивимося на політичний ландшафт України. Чи є політичні сили, які відповідають цим характеристикам? Висновок очевидно невтішний: жодної політичної організації такого штибу зараз в Україні не існує, запровадити швидке економічне зростання ніхто не зможе.

Залишається сподіватися на майбутнє, на виникнення необхідних політичних організацій через декілька років. Чи є якісь їхні зародки нині?

Політична опозиція до нинішньої влади складається із двох таборів: опозиція (реальна або удавана) всередині кучманоїдів (наприклад, «Опоблок», радикали Ляшка або «За життя») та опозиція антикучманоїдів. Якщо пригадати недавно історію, то «Україну без Кучми» можна вважати початком формування антикучманоїдної спільноти. Основною особливістю цієї акції було неприродне поєднання соціалістів (СПУ), лібералів (ПРП) та націоналістів (УНА-УНСО). В ній брали участь іще багато формальних та неформальних організацій, але також ідеологічно дуже різнобарвних. На превеликий жаль для України, спільнота антикучманоїдів за 18 років так і не спромоглася організаційно оформитися. Кучманоїди, навпаки, завжди були більш згруповані, хоча пік їхньої організаційної сили — Партія регіонів, яка повністю підкорила всі гілки влади, — вже в минулому.

Акція «Україна без Кучми» потерпіла поразку, і не тільки тому, що Кучма залишився при владі, а багато учасників акції потрапили за ґрати. Головна поразка була в тому, що значна кількість керівників акції перейшли до лав кучманоїдів: Луценко, Каськів, Кириленко, Чорновіл. Система, проти якої вони повстали, поглинула і переварила їх. Влада кучманоїдів загартувалася і змогла пережити Майдани 2004 і 2014 років, влада просто переходила від однієї фракції кучманоїдів до іншої, не змінюючи суті та мети існування самої системи влади. Система влада кучманоїдів стала настільки сильною, що зараз не відчуває політичної загрози від жодної «несистемної» сили, бо кожна з них окремо має дуже слабку суспільну підтримку.

Тому шанс подолати систему кучмізму, а отже, створити умови для швидкого розвитку України, є тільки в разі нової спроби широкого союзу «несистемних» сил. Цей союз буде знову «неприродним», бо спротив владі кучмоноїдів зараз іде із двох протилежних сторін: з боку прихильників ліберальної демократії західного зразка та з боку українських націоналістів. Жодна з цих двох ідеологічний течій не має шансів одержати підтримку більшості народу, але разом це не виглядає безнадійно.

Проблема формування антикучманоїдного союзу полягає ще й у тому, що кожна із двох цих течій роздроблена на велику кількість малих струмків, підтримка яких вимірюється навіть не відсотками, а частками процентів. Причому кожен із керівників цих карликових політичних утворень наведе вам сотні причин, чому він не може поєднати свою організацію з будь-якою іншою, а причина того, що це робити треба, тільки одна — збереження та розвиток України. Недаремно кажуть, що демократи здатні об’єднатися тільки перед розстрілом.

Зрозуміло, що лібералам і націоналістам для створення спільного спротиву кучманоїдам (хоча б на певний час) треба відмовитися від ідеологічних догм. Лібералам треба змиритися з тим, що вашингтонський консенсус не є скрижалями, написаними богом, що реальна економічна політика подолання бідності далеко відхиляється від цих ідеалів. Націоналістам треба змиритися із пріоритетом політичного націоналізму над етнічним і вгамувати свої соціалістичні уподобання, хоча б у їхній екстремальній формі. Серед лібералів і націоналістів є фанатичні люди, які ніколи на це не погодяться, але якщо набереться достатня кількість прагматиків, які погодяться на таке заради подолання ракової пухлини кучмізму, то виникне політичне утворення, яке відповідає характеристикам, що випливають з аналізу історій успіху країн, а саме:

  1. Воно має шанс завоювати довіру більшості населення.
  2. Виникне можливість тривалого періоду політики національного розвитку.
  3. Створення якісного державного апарату стане реальністю.

Сьогодні важко уявити політичний симбіоз антикучманоїдних сил, здається неможливим поєднати, приміром, «Демократичний альянс» із «Правим сектором». Але ж за часів Майдану вони були на одному боці барикади, і це не здавалося неприродним союзом. Можна почути аргумент, що то були часи екстремальної загрози для України, хоча загроза сьогодні не менша (дивись на наведений графік). Різниця не в рівні загрози, а в її емоційному сприйнятті: тоді воно було, а зараз нема, нинішні загрози потребують не емоційного, а раціонального сприймання. Досі в нашій історії широкі суспільні коаліції мали тільки емоційне, а не раціональне походження (після вбивства Гонгадзе, махінацій на президентських виборах або звірячого нападу «беркутівців» на студентів), можливо, настав час для раціональної співпраці.

Початком політичного союзу має стати діалог між лібералами та націоналістами про спільну політику економічного розвитку України. Бажано, щоб діалог був якомога більш публічним, бо відсутність широкого розуміння — основа відсутності довіри і широкої підтримки.

''отсканируй
и помоги редакции

'''